Доброго всім дня, чи вечора! Я, Купчишина Людмила Святославівна, мати трьох найкращих діток. Працюю я, касиром у невеликому магазині, "Екватор" це системи опалення, маю мінімальну зарплату, мені 42 роки. Найстарший син Святослав є студентом КПІ, що навчається на четвертому курсі. Планує стати інженером атомної станції. Йому 20 років. Донечка Дарія є ученицею, що навчається в одинадцятому класі. Їй 16 років. Також в нас є маленьке сонечко Полінка, їй всього 4 рочки. Три роки тому мій чоловік Ігор помер на війні у віці 47 років. Життєвий шлях у нас не легкий, чесно кажучи, згадувати про все тяжко, але я спробую коротко описати! Спершу ми мали повноцінну та щасливу родину. Жили ми ,можна сказати, не погано. У нас були хороші та теплі стосунки. Це тривало доти, доки нас не спіткали проблеми. Спершу захворіла моя донечка Дашка, в неї з'явилися проблеми із зором. Я багато часу проводила з нею. Це були постійні поїздки, лікарні, лікарі... Ми були змушені їздити двічі на рік на лікування. За цей час в нашій родини з'явилися різноманітні невзгоди, додало стресу, стосунки були напружені. Ситуація з війною на Сході України завдала великі негаразди нашій родині. Впали заробітки, довелося багато в чому себе обмежувати, більше працювати. Потім Ігор вирішив піти на службу заради родини, у нього не було іншого виходу. Також захист України був для нього дуже важливим. Він часто про це говорив. Правда там йому судилося бути не довго... Під час проходження служби він захворів. Спасти його не вдалося, і в квітні місяці 2018 року він помер в госпіталі. Ігор загинув, захищаючи Україну. Я вважаю, що звичайні люди не вині у тому, що відбуваються в країні, і не повинні гинути на фронті. Це була тяжка травма як для дітей, так і для мене. Діти дуже швидко морально подорослішали, хоч були зовсім малими. Особливо тяжко було сину. Він залишився єдиним чоловіком у родині. Йому доводиться багато працювати, щоб хоч якось забезпечувати нас, поєднуючи це із навчанням. Мені дуже боляче дивитися на це, він постійно на роботі та багато втомлюється, замість того, щоб більше приділяти уваги навчанню. Словами це дуже тяжко передати... Крім того він цілеспрямовано захотів піти додатково ще й на воєнну кафедру. На даний час він капітан взводу. Навчається добре, розуміє що для нього це потрібно. Проживає в гуртожитку, в кімнаті їх троє хлопців. Умови в гуртожитку, чесно кажучи, жахливі, немає гарячої води, в кімнатах холодно. Його найбільша мрія- це мати квартиру біля Києвв, де він планує далі будувати свою кар'єру. Але, на жаль такої можливості зараз немає, бо потрібно попіклуватися меншими сестричками. Лікування Дашкі й досі продовжується. Ми регулярно їздимо до лікарів та проходимо курс лікування. Донечка мріє та прикладає всі зусилля щоб вступити до університету міста Києва. На даний момент ми всі мешкаємо в своїй двох кімнатній квартирі. Помешкання наше не велике, потребує ремонту. Святослав коли приїжджає, теж з нами. Квартира біля Києва- була б великою підтримкою та благословінням для нас. Це змінило б життя кожного із нас. Як багатодітна мама у часи кризи в країні, я не маю змогу допомогти своїм дітям повноцінно влаштувати їхнє майбутнє . Я вірю, що виховала хороших та достойних дітей, які, нажаль, вже у ранньому віці пройшли через трагедію як і в сім'ї, так і в країні. Вони заслуговують на світле майбутнє. Проживаємо ми в м. Сарни - це маленьке містечко, невеликі зарплати і нам важко оплачувати витрати проживання в Києві. Вдячні за те, що ви проявили інтерес до нашої сім'ї.